Більше цілої сотні років тому один видатний українець прогулювався віденськими вуличками, відвідував студії у Віденському університеті, заводив знайомства, пив каву… Тоді він і гадки не мав, скільки всього може змінитись протягом століття.
Іван Якович Франко – великий каменяр українського слова. 160 років тому він вперше побачив світ. І рівно 100 років тому світ його відпустив. Але музика його поезії, дух його слів та краса казки і досі напуває нас, даруючи відчуття народної гідності. Слово було його місією. Наша місія – пам’ятати.
І сьогодні у віденській «Уранії» - так-так, тій самій, що була спроектована Максом Фабіані і вперше відкрила свої двері у далекому 1910 році, - Українська суботня школа у місті Відень відсвяткувала свято останнього дзвоника – уже вшосте. Головна родзинка – концерт у великому концертному залі «Уранії», присвячений Івану Франку. До організації свята, окрім Українського культурно-освітнього центру імені Франка, засновника та організатора Суботньої Школи у Відні, долучилося Товариство української молоді в Австрії. А ще батьки і вчителі.
Ми всі дозволили собі пофантазувати: а що, якби наш майстер слова, Іван Франко, перенісся у сьогодення і отримав нагоду відвідати Відень…

Це місто вже давно перестало бути для його рідної землі столицею. Імперії відмирають, така їхня доля. Україна здобула омріяну незалежність. Але, як і багато років тому, українці змушені шукати для себе кращої долі за кордоном. Та культура і мова рідного краю перебуває з нами всюди по світі. А таланти українського народу приносять користь людству.
То, що ж побачив Франко у нас на гостині?
О, це ж його «Грицева наука», яка і сьогодні викликає щирий сміх у дітей та дорослих. Усі декорації створено дітьми. І загалом, художній гурток школи підготував неабияку виставку робіт своїх вихованців. Тут був і виступ Української музичної школи: фортепіано і гітара – класика і сучасність. Така наша еклектика. А ще танці. Відень без танців, як кава без кави. Ну, і хор. А як же! Хай би йому грець, як українці перестали співати. Наприкінці Івану Франку доручили надзвичайне відповідальне завдання – нагородити усіх діток медалями за навчання. Усі отримали дипломи. А ще у школі роздавали солодкі подарунки учням. Поет, певно, дуже здивувався. Адже, коли він вчився, вчителі часто-густо роздавали різки замість смаколиків.

Коли всі виступи завершились, стало навіть трохи сумно: попереду розлука довжиною у літо. Але ще трохи часу можна провести разом на святковому частуванні. Здалось, що канапки та солодощі також захопились святковим коловоротом, і намагались зачарувати своїм апетитним виглядом батьків.
Але найголовніше - українське слово. Як і сто років тому у Відні. І молоді, талановиті, освічені українці зберігають, плекають і несуть його у своєму серці, у своєму житті, у своїй пам’яті. А допоки живе наша пам’ять – буде жити наш дух.

(текст - Anna Dvornyk-Skerlyk, фотографії - Yulia Tymchuk та Denys Motornyy)

{gallery}Fotos/juvilejFranka{/gallery}